Журналістка, авторка текстів на соціальну тематику, копірайтерка.
Авторка Youtube-каналу про секс-просвіту та редакторка соціальних відеопроєктів.
«Для того, щоб перемогти, потрібно зробити себе непереможним, а не сподіватись на слабкість ворога».
Мистецтво — перше поле, на якому відбувається рефлексія подій навколо людини. Мистецтво першим реагує на кризу й першим її переосмислює. Плакати з головними подіями війни, художні картини з уособленням переживань українців, навіть поштова марка з «Русскім воєнним корабльом» — усе це миттєва реакція на вибухове напруження емоцій, яке нині превалює в українському суспільстві.
Така постреакція на війну. Водночас є мистецькі твори, що створювалися раніше, однак унаслідок війни набувають нових сенсів. Як-от фільм Нарімана Алієва «Додому», який розкриває тему депортації кримськотатарського народу в радянські часи. Але сьогодні для деяких людей кіно зазвучало по-іншому.
Чому так відбувається і чи закладалися у фільм інші значення, ми обговорили із самим Наріманом. Заодно торкнулися теми засекреченої історії, звички дивитися російське та проблеми індустрії кіно.
Коли ти створював фільм «Додому», то міг уявити, що історія повториться? Що за лічені роки з’являться нові українці, яким, як і головному герою, у майбутньому буде вкрай важко повертатися на рідну землю?
У фільмі висвітлено історію депортації кримськотатарського народу, коли на батьківщину поверталися вже інші покоління, які ніколи її не бачили. Я не намагався напророчити, але історія циклічна. Російська імперія завжди використовувала елементи міграційної експансії до захоплених земель. Зараз відбувається те саме. Росія не вміє інакше.
Сьогодні фільм набув іншого значення. Для глядачів, які бачили кіно, сама назва «Додому» красномовна. Сприйняття фільму вийшло за рамки історії однієї кримськотатарської сім’ї. Тепер він викликає в людей асоціації, спровоковані жахливими реаліями.
Твір може бути талановитим, але великим його робить контекст. Не нагороди. Твір стає чимось більшим тоді, коли в ньому проявляється те, що не було закладено автором. Це, зокрема, сталося з треком Stefania гурту Kalush Orchestra. Тому сприйняття «Додому» в ширшому розумінні — не моїх рук справа. Це контекст.
Бачила в Інстаграмі, що ти пропонував зробити покази «Додому» за кордоном, щоб зібрати кошти на допомогу Україні. Скільки вдалося зібрати? Чи став фільм більш затребуваним у зв’язку з війною?
Наші міжнародні партнери, які володіють правами на фільм, пішли назустріч і дозволили брати стрічку для благодійних показів. На початку травня вони надіслали звіт, що за цей період відбулося приблизно 60 показів у 20 − 30 країнах світу. З одних показів є 200 − 300 євро, з інших — 500. Але дистрибуція кіно — це дуже складно.
Однак ажіотажу на фільм не існує. Так, люди ходять, деякі донатять. Але це не натовпи.
Зацитую твій вислів про батька: «На початку 90-х він розпочав своє життя наново, коли повернувся з депортації на батьківщину в Крим. Завдяки цьому мені пощастило народитись та вирости вдома. Не буває пізно для того, щоб повернутись додому». Як ти думаєш, коли українці та ти як кримський татарин зможуть повернутися додому?
Це складне питання. Можу сказати, цивілізаційне. Зараз ми спостерігаємо те, що міжнародні інструменти врегулювання подібних проблем не працюють. Так, є ООН, ОБСЄ та інші організації. Але який «конфлікт» вони вирішили? До того ж щоб це сталося, потрібно, щоб обидві сторони «конфлікту» хотіли його залагодити. Обидві.
Для мене це «додому» може вже й не настати. Міграція, навіть внутрішня, відбивається на людях. Я живу в Києві, тому не можу відповідати за настрої кримських татар, які живуть на півострові. Проте і тут я не повністю в українському контексті. Знаєш, моє становище можна описати як «свій серед чужих, чужий серед своїх». Навіть повернувшись у Крим, я буду рудиментом для загалу.
Однак я усвідомлюю свою роль. Можливо, це прозвучить пафосно, але я — елемент зв’язку між кримськотатарським та українським спільнотами, місток комунікації. Тільки мене можуть не розуміти ні там, ні тут.
Тому моє «додому» — це, певно, «додому» моїх дітей або внуків. Так само як це було у кримських татар, які народилися в депортації та повернулися до Криму у 80-ті. Вони поверталися в нікуди, невизнаними та безіменними. Але це була їхня батьківщина.
Твір може бути талановитим,
але великим його робить контекст.
Прямо зараз ми спостерігаємо масову відмову від російського контенту. Але досі існують умовні каци та варламови, яких українці дивляться. То коли ми остаточно відійдемо від споживання всього російського, зокрема фільмів і блогерів?
Для багатьох людей 24 лютого світ буквально розвалився. Всі «улюбленці», які раніше розповідали, як жити, замовкли. Виявилося: у них немає тих цінностей, про які вони самі заявляли. Люди втратили орієнтири, а на що орієнтуватися далі, не знають.
Оскільки цей світ рухнув, українці намагаються шукати серед його уламків бодай щось схоже на людськість. Так починаються перегляди Каца, Варламова чи Дудя. Це історія поганої звички, коли «я тепер курю не вісімку парламент, а четвірку парламент». Люди не хочуть приймати, що весь світ, який їх оточував, був повною **йнею. Вони досі намагаються щось у ньому відшукати.
Але в жодному разі не можна нести це в маси. Російський контент — це як порнографія у 80-х. Якщо ви його дивитеся, про це маєте знати тільки ви самі.
Українцям важливо робити власний контент, щоб показувати людям без орієнтира, що у нас є що дивитися / слухати. Так, в Україні відсутній ринок культурного контенту. Але є люди, які буквально за ідею роблять те, що можуть. І таких людей стає більше.
А що робити з тими блогерами чи іншими публічними людьми, які працювали й на російську аудиторію?
Головне — бути чесним, а не лицемірним. Визнавати помилки — от чому українцям треба ще повчитися. Коли Алан Бадоєв визнав, що також був дотичний до розмивання кордонів між росією та Україною, це дуже важливо. Не працює вдати, що ти завжди знав, що русня — погані. Працює проговорювати правду.
Я, наприклад, ніколи не казав, що я україномовний. Я стверджував, що моя позиція — бути україномовним у публічному просторі. Зі своїми батьками чи друзями я можу розмовляти російською, однак на публіку не можу нести меседжі цією мовою. Так би я почав з нею асоціюватися.
Перейти на українську в публічній площині — це великий вибір. Як вибором є продовжувати спілкуватися у побуті російською, якщо ти все життя так робив. Не можна в один момент оголосити війну всім й відмовитися від свого досвіду. Це процес, який займає час. До перемоги йдуть маленькими кроками.
Відхід від російського вже спрацював на те, що українці в Ютубі почали активніше дивитися українських блогерів. Чи станеться так, наприклад, зі сферою кінематографа? На жаль, українці часто дивилися російські фільми, особливо серіали.
Ми ніколи не могли змагатися з Росією щодо об’ємів контенту. Принаймні через економічні ресурси. Тепер питання в тому, аби в них взагалі не було можливості його робити. Нам не потрібно показувати, що, мовляв, у нас теж є серіали й вони кращі за російські. Нам треба робити так, аби того контенту в нас взагалі не було.
Культура має створювати сенси та цінності. На мій погляд, сьогодні російська культура не створює ні того, ні іншого. То навіщо її споживати?
Можеш спрогнозувати, що буде з українським кінематографом після війни?
Будуть великі твори з великими наративами про Україну після війни. Буде кіно. Але я песимістично дивлюся на індустрію в цілому.
Для виробництва фільмів доведеться брати гроші у держави, ті ж двадцять мільйонів, що для кіно є копійками. Але це гроші держави, яка знаходиться у стані війні. Поки я не можу знайти мотивації, щоб пояснити самому собі доречність такого вчинку.
Багато гравців підуть з ринку. Залишаться тільки ті, хто вже мав здобутки, та ті, кому вдастся вижити. Відповідно молодим талантам зайти в індустрію буде дуже важко, якщо тільки вони не «вистрелять» на певних майданчиках малобюджетними проєктами.
Щодо контенту, то будуть фільми різних жанрів. Буде кіно на військову тематику, будуть комедії. Прогнозую епосні наративи, які до цього в Україні були слабкими. До них можна буде віднести історію про «Азовсталь», яка вже має міфологію. Але рефлексуватимуть події сьогодення по-різному.
Українцям важливо робити власний контент, щоб показувати людям без орієнтира, що у нас є що дивитися/слухати.
Нині я спостерігаю бум цікавості до прихованих або засекречених Росією сторінок української історії. Створюючи проєкт «Орталан», ти тільки це підтвердив. Як гадаєш, скільки знадобиться часу, щоб Україна повернула собі ці забуті сторінки?
Кінцевою точкою війни, яку ми зараз ведемо, має стати не просто перемога та повернення територій. Деколонізація — це та мета, якої ми маємо догягти. Йдеться як про Україну, так і про Росію. Складовою цього процесу має стати переосмислення історії та розсекречення прихованих даних. Поки Росія як імперія не буде знищена, конфлікти на всіх рівнях існуватимуть далі. Поки російська нація, якщо вона існує, не почне поважати інші, війни будуть можливими. Так, агресивна поведінка може законсервуватися на час, а потім усе піде по колу. Бо ідеологія Росії — це терор.
Мати шанс на майбутнє можливо тільки тоді, коли ти знаєш своє минуле. На жаль, усі ми тією чи іншою мірою були інфіковані російським клеймом — меншовартістю та нав’язуванням стереотипів про український культурний простір. Тепер ми пригадуємо забуте, дізнаємося, чому воно було важливим. Я теж вивчаю ці забуті сторінки. І дуже радий, що з’являється дедалі більше каналів комунікації, які цим займаються.
Чи буде так з «Орталаном»? Коли ми побачимо фільм? Можливо, ти його зміниш через контекст війни?
«Орталан» навіть не почав зніматися. Він на етапі доопрацювання сценарію. Так, за 2-3 роки фільм з’явиться, але питання: що з ним робити? І наскільки я взагалі хочу цим займатися? Трохи згодом буде зрозуміліше.
Я загалом розчарований у кіно. Здебільшого в реалізації, хоча і як у мистецтві також. Кіно — один із найкращих видів мистецтва, але воно дороговартісне й довготривале у виробництві. Ті сили, час і фінанси, які витрачаються на створення кіно, майже ніколи не повертаються в рівнозначному еквіваленті.
Так, я маю «Додому». Як для першого фільму, у нього непогана реалізація. Але навіть якщо ти виграєш із цим фільмом «Оскар», далі що? За кордоном «Додому» так і не продали на жодну з платформ для переглядів. В Україні стрічка є тільки на SWEET.TV, але якщо загуглити, то спочатку вона видається на піратських сайтах, ще й із російським перекладом.
Отже, є фільм із гарною міфологією, але фактично його не існує. Я завжди казав: якою б гарною не була книга, якщо її не читають — це погана книга.
Ти продовжуєш записувати нові епізоди подкасту «Мінкультпривіт». Тобто до цієї сфери ти ставишся не так депресивно, як до кіно?
Та ні, саме на подкасті я виражаю всю свою депресію (посміхається). Це елемент рефлексії, документування власного стану.
Вагому роль у рішенні робити подкасти відіграє питання зусиль і результату. Подкасти не вимагають такого ресурсу, як кіно. Їх робити нескладно та досить швидко.
Свого часу Антон Слепаков, фронтмен гурту «Вагоновожатые», сказав: «Мені не вистачає україномовних думок». Тому важливо робити подкасти й наповнювати їх різноманіттям контенту, адже так думками наповнюється інформаційний простір навколо українців.
Деколонізація — це та мета, якої ми маємо догягти.
У тебе змінилося ставлення до кіно. Що ще змінилось у тобі з 24 лютого?
Я пам’ятаю, як 16 лютого в новинах був «пік» тривожності щодо можливого наступу Росії. Два дні по тому мене запитали, чому я залишаюся в Києві. Я відповів: «Я залишаюся не тому, що це моє рішення. А тому, що просто не поставало подібного питання — їхати чи ні».
Найважче розуміння, яке до мене дійшло за цей час — у моїй країні 8 років війна, а що робити під час неї, я не знаю. У психології є така штука, що переважна більшість людей у кризові моменти завмирає. Тому я щиро захоплююся тими сміливцями, які з перших хвилин вторгнення поїхали на фронт або почали займатися волонтерством. У мене було інакше.
За цей час я прочитав книгу Сунь-дзи «Мистецтво війни». Найкраща фраза, яку для себе виокремив, — «Для того, щоб перемогти, потрібно зробити себе непереможним, а не сподіватись на слабкість ворога». Отже, нам треба стати непереможними в усіх аспектах. Бо, як каже пан Грицак, війна — це норма, а мир — це виняток.