Культуролог Міла Ільїна розповідає FISH про невагомі світи Марка Шагала
Кого не попросиш назвати художника gravity free, усі відповідають: Марк Шагал...
Тому що композиційно його роботи існують у просторі без сили земного тяжіння. Незрозуміло, де небо, а де земля. Будь-яку роботу відкриєш — і все літатиме. І першими на думку, безумовно, спадають роботи, присвячені Беллі. От що б ми не вибрали. Наприклад, його знаменитий триптих. Перша картина з триптиху — «Над містом», де Белла та Шагал, окрилені своїм почуттям, летять над Вітебськом. Друга — «Прогулянка», де в небеса уноситься Белла, а він стоїть на землі, тримаючи її за руку. І «Подвійний портрет», на якому в закоханих нібито немає ваги, Шагал щасливо сидить із келихом вина на шиї у нареченої, а вона запросто стоїть просто на воді Вітьби, на фоні мосту, де вони познайомились. Або «День народження»: Белла влітає у вікно з букетом квітів для художника, і вони разом починають літати у звичайній кімнаті, серед звичайних предметів побуту, у просторі, повністю зміненим для них любов’ю.
Закони гравітації порушуються не лише на картинах його кохання з Беллою?
Звісно, ні. Це взагалі у нього норма така. Усе, що ми намагаємося вкласти у наше зрозуміле уявлення про простір, у нього розлітається в різні боки. От «Корова із парасолькою» абсолютно чудова! Вона прогулюється дахами! Або риба, що літає в небі під годинником із маятником на картині «Час — ріка без берегів»... Але повернемося до «Корови». Поглянь на розміри та розташування півня, корови, містечка, сонця, нареченої по відношенню одне до одного — це все порушення законів фізики — за розмірами, за якими завгодно показниками — аби тільки порушити їх. А от робота «Я і село» — це взагалі космос чистий, і я вже не кажу про перевернуті фігури та будинки, про символіку, про колірне рішення, для мене головний акцент — це погляд, коли зустрічаються очима людина та корова. Подивись на ці очі. І подивись на два небесних тіла, які у той самий час дивляться одне на одного з їхніх очей. А це робота 1911 року! «Я ходив Місяцем, — казав Шагал, — коли ще не існувало космонавтів». І ці слова можна сміливо віднести до цієї роботи. Вона моя улюблена. Виставлена у Нью-Йорку, в музеї Метрополітен.
Чи була особлива палітра, якою Шагал передавав відчуття невагомості?
Швидше ні, він викорстовував усі кольори. Гравітацію Шагал долав передусім за рахунок композиційних прийомів. Ну і, звісно, за рахунок того, що напрочуд тонко відчував природу світла. Колір у Шагала — це завжди світло. Завдяки світопису та відчуттю польоту Шагал став абсолютним генієм вітражного мистецтва.
У кого навчався Шагал?
Шагал народився у Вітебську в ортодоксальній єврейській сім’ї. Навчався спочатку в єврейській школі, потім у російській гімназії, а тоді це було зовсім непросто. Він отримав за місцевими мірками непогану освіту. Зазвичай кажуть, що він з дуже бідної сім’ї, але наспраді все було не так погано. Присвятити себе живопису Шагал вирішив у 19 років. У Вітебську викладав тоді художник Юдель Пен, до нього в школу й вирушив Шагал. Але буквально за декілька місяців вирішив, що треба їхати до Петербурга. Там він потрапив у школу, якою керував Реріх. Реріх помітив картини Шагала і призначив йому стипендію, однак добрих стосунків у них не склалося: Шагал не приймав творчості Реріха, не витримував його критики, досить скоро пішов зі школи та повернувся у Вітебськ. Але при цьому, мені здається, що коли вихваляють Шагала як людину, яка надзвичайно бачила колір — Пікассо, до речі, казав, що найкраще за інших знали що таке колір Шагал і Матісс, — треба віддати належне Реріху, який також бачив колір абсолютно унікально. З Вітебська Шагал знову їде до Петербурга і навчається там у Льва Бакста. Загалом Шагал був дуже складним та норовливим учнем, і, мабуть, тільки Бакста він приймав і цінував саме як свого Вчителя. І коли Бакст поїхав до Парижа працювати для Російських сезонів Дягілєва, Шагал, розуміючи, що не може знайти себе в Росії, поїхав за ним. Там Шагал потрапляє в знаменитий Вулик, «живе» у музеях, і його формує місто та художній осередок. Ну а в такому сенсі, що з першого і до п’ятого курсу в одному закладі — то ні, так Шагал ніде не навчався.
Якби Шагал не поїхав із такого свого улюбленого Вітебська, чи вдалося б йому стати художником світового рівня? Чи взяла б геніальність гору над середовищем?
Я думаю, що в провінції геніальність може просто не сформуватися. Чи візьме вона гору над натурою? Можливо, якщо вона візьме гору над натурою, тоді і над середовищем — також. Але якщо вона бере гору над натурою, то геній все ж таки куди-небудь їде — йому необхідне щось більше. Хоча, напевно, можна бути генієм у провінції, але генієм без амбіцій.
Марк Шагал — художник-авангардист. Але ж всередині авангарду є дуже багато художніх течій...
Давай визначимося з поняттям авангард. У принципі, авангардом можна назвати будь-яку новаторську течію у межах прийнятого академізму. Сам термін «авангард» — це початково воєнний термін, і в перекладі з французької означає «передовий загін». Ренесанс у свій час був авангардом. Імпресіонізм був авангардом. Але ми повертаємося до того авангарду, котрий пов’язаний із переходом від XIX століття до XX. Це час, коли світ радикально розширяється та змінюється — винахід електрики, відкриття безсвідомого, революції... І художники, зазвичай, напряму з усім цим резонують. З’являється кубізм, фовізм, експресіонізм. І російські художники спочатку перебувають у позиції учнів італійських футуристів, французьких фовистів, а вже потім і самі формують дуже сильну школу, і в російському авангарді з’являється багато своїх «ізмів». Найбільш цікаві, на мій погляд, — це супрематизм і лучізм. При цьому Шагал теж проходить через певні етапи цих напрямів до певного часу, але в результаті стає дуже самобутнім — винятково таким, яким він є. Він, мені здається, стає сформованим як художник, який перетворився на того Шагала, якого ми знаємо, саме в союзі з Беллою. Коли він починає жити з нею, йому перестають бути цікаві хворобливі форми, які так притаманні авангардному руху. І він стає сильним і вільним і починає по-справжньому літати. Напевно, щастя робить людину такою. Коли він став щасливим, зникла потреба та інтерес бути яким-небудь конкретним «істом» — фовістом, кубістом чи експресіоністом — і він...
...просто знаходить себе.
Так. Створює свій космос, свою міфологію. Але при цьому його творчість — це, безумовно, авангард.
Коли Шагал уперше був у Парижі та не міг знайти себе ані в експресіонізмі, ані в кубізмі, він писав: «Усі ми, здавалося мені, несміливо повзаємо поверхнею світу, не наважуючись розкраяти та перевернути цей верхній пласт і поринути в першопочатковий хаос».
Ця фраза дуже лягає взагалі на авангард. Ця дивна історія про те, що люди, які біжать у майбутнє, знаходять основу в архаїці. Усе, що виникло в рамках авангарду, обома ногами стояло на доакадемічному, а ще на середньовічному та етниці. Якого художника не візьми — з цього все починалося: ось портрети без очей у Модільяні — це ж відсилання до іберійських скульптур, кубізм Пікассо — до африканського архаїчного мистецтва. Шагал же постійно писав тварин — корів, ослів, півнів, риб... Звичайно, це тварини, які супроводжували його у вітебському дитинстві, але в цьому є і глибоке звернення до архетипів, адже образи тварин дуже символічні — особливо тих, які з епохи неоліту супроводжують нас по життю. Тварини були одними з головних мотивів печерного живопису, будь-яка культура переживала період, пов’язаний з тотемізмом. І якщо говорити про подолання гравітації, то літаючі тварини Шагала пов’язані з переживанням і звільненням нашого дуже глибокого інстинктивного, із діонісійським у нас — тим, що витіснене за рамки свідомості.
Дуже цікава історія Вітебської школи, яку Шагал відкриває вже в післяреволюційній Росії, і взагалі його ставлення до революції.
Ще в Парижі Шагал познайомився з Луначарським, і після революції Луначарський призначив художника уповноваженим комісаром у справах мистецтв Вітебської губернії. Це був унікальний та дивовижний експеримент: Шагал міг на художньому рівні робити там все що завгодно. Малювати на будівлях, на парканах, на стінах. Читати лекції, засновувати школи. Загалом, абсолютно вільно робити те, що для тієї епохи було абсолютно неможливим. Першим масштабним проектом Шагала у Вітебську стало оформлення міста до річниці Жовтневої революції. Холсти розміром із фасади з’являлися на вулицях міста, багато з них були підписані: «Шагал — Вітебську». Шагал найняв більше сотні малярів, які за його проектом розмальовували будівлі — це, мабуть, було найбільш епохальне графіті у світовій історії. У цілому, авангард тоді дозволяв собі те, що і в наш час люди насилу собі уявляють. А тоді, враховуючи кількість умовностей, у яких люди жили... а тут людина малює літаючих корів на стінах і якісь незрозумілі яскраві плями. Загалом, це дійсно була революція. Революція в гарному сенсі, коли ще немає розплати за все, а є просто бажання перетворення. У житті Шагала це був взагалі єдиний момент, коли він якось долучався до політики, і навіть не стільки політики, скільки більше соціальної історії. Певно, це була його остання віра та надія.
Зробити щось удома?
Не просто вдома, а зробити щось суспільно значуще. Не тільки в межах мистецтва, а з замахом на історію, на соціум. Тоді ще була жива віра в себе як у громадянина. У художника як громадянина. У право художника на зміну реальності.
Тобто, Шагал підтримував революцію?
Звичайно. Але, як і багато інших, — до певного моменту. До речі, а революція — це ж також боротьба з гравітацією, тільки це не невагомість і політ, а великий вибух.
Для мене Шагал завжди був казкарем. Можливо, це дещо дилетантське визначення. Мене змушували так думати сюжети його картин і його дивовижні у своїй красі вітражі. Дуже важко уявити його революціонером.
Насправді, це не дилетантське визначення — це дуже влучне визначення. Адже він саме казкар. Власне, доки в революції було щось казкове, доти він її й підтримував. Переживши наслідки революції, він вже більше ніколи не намагався так глобально бачити себе в суспільстві, і ніколи так гостро не реагував як художник на час. Навіть на Другу світову війну. Він йде в абсолютно особисту історію. Звичайно, у деяких роботах війна відображається, проте це не «Герніка» Пікассо.
Школа, яку Шагал відкрив тоді у Вітебську, стала легендарною.
Так. У 1919 році Шагал відкрив Вітебське художнє училище. Для нього було дуже важливо, аби в училищі могли вчитися і бідняки, і євреї, що, звісно, було пов’язано з його непростою учнівською долею. Викладати Шагал запросив свого першого вчителя Юделя Пена, Еля Лисицького та Казиміра Малевича. З того, що робив там Лисицький, виросла сучасна архітектура, супрематизм Малевича ліг в основу дизайна XX та XXI століть, Шагал же не створив жодних концепцій — він створив цілий світ.
