Крістіна та Андрій Трубнікови – сімейна пара мандрівників. Вони ніколи не ведуть підрахунків, у скількох країнах їм вдалося побувати. Але от уже понад 12 років їх важко застати вдома. Подружжя живе в Одесі, проте більш правильно буде сказати, що живуть вони в подорожах, а Одеса залишається для них рідною гаванню, куди вони повертаються, щоб побути з близькими; місцем, де Крістіна чекає з рейсу Андрія, щоб знову вирушити в дорогу.
Наші герої не раз перетнули на мотоциклі Північну та Центральну Америки, здійснювали довгі піші походи в Непал, досліджували багатокілометрові стежки Гавайського архіпелагу. Кілька місяців, немов робінзони, жили в рибальській солом’яній хатині на Сейшелах. А тепер ось уже майже півроку удвох ідуть на яхті по Середземному морю. На наші запитання вони відповідають, поки стоять на якорі біля берегів Греції, в очікуванні кращої погоди та попутного вітру.
FISH: Як виникла ідея першої великої нетуристичної подорожі? І як ви на це зважилися?
Крістіна: Я думаю, все почалося ще в дитинстві. Ми з Андрієм були тими дітьми, які йшли з двору останніми, у темряві, коли мама вже зірвала голос, намагаючись загнати додому. Ми обоє любили досліджувати світ за всіма прилеглими гаражами. А наша перша нетуристична подорож була в Непал. Ми самостійно, тільки удвох, пішли на трек на два тижні в Гімалаї. Піднялися на висоту 3800 метрів, у священну долину Муктінатх, де через негоду були змушені закінчити гірську частину походу. Потім на тиждень пішли в джунглі Непалу – Чітван — вистежувати бенгальського тигра. Ось тигра ми вже переслідували вчотирьох: я, Андрій і два гіди-слідопити. Ми вистежували його по мітках, які він залишав: слідах, хутру, фекаліях. Зі зброї мали тільки патики.
F: Зустрілися з тигром?
К: Обличчям до обличчя, якщо можна так сказати, – не зустрілися. Але ми впевнені, що він нас бачив. Навіть припускаємо, коли саме: це було на світанку, ми йшли по слідах його свіжого, ще теплого посліду у високій траві (вище людського зросту). Адреналін, звичайно, просто зашкалював. Здавалося, що ось-ось він на тебе нападе та повалить, потім візьме за горло, пропустить між лап і поволоче вглиб джунглів. Ми йшли тоді ланцюжком, один за одним, і нашу лінійку замикав слідопит – виявляється, котячі завжди "знімають" останнього.
F: А зараз, вже з таким багажем найрізноманітніших подорожей, вражень і досвіду, ви відправилися б знову за подібною дозою адреналіну – вистежувати тигра або на дайвінг з акулами?
Андрій: Я б із превеликим задоволенням пішов знову вистежувати тигра та й взагалі охоче повторив би будь-яку нашу подорож. І не заради адреналіну, а задля пригоди. Адреналін тут ні до чого. У дайвінгу з акулами, наприклад, буде багато адреналіну, але там все організовано, тому це радше атракціон, ніж пригода.
К: Я б теж знову пішла вистежувати тигра або якусь іншу тварину. А щось на зразок дайвінгу з акулами або спостереження за китами – це організовані, потокові тури. Атракціон – гарне визначення. І я, до речі, люблю такі атракціони, але все ж віддаю перевагу пригодам.
Тигра ми вистежували теж не самостійно, а з провідниками. Згідно із законодавством Непалу, туристам заборонено відправлятися в джунглі без супроводу двох досвідчених гідів. У Чітвані є сафарі-екскурсії, але нам хотілося іншого: зайти вглиб лісу та провести там кілька днів, а не кілька годин. Ніхто з гідів, які возили екскурсії, не поділяв нашого ентузіазму.
І все ж нам пощастило знайти собі поводирів. Ввечері ми помітили двох хлопців, які, сидячи на призьбі, довго спостерігали за танцюючими павичами. Було видно, що вони досліджують поведінку птахів і що їм це дійсно щиро цікаво. Ми підійшли познайомитися і влучили в ціль – хлопці виявилися слідопитами. Тоді ми поділилися з ними своїми планами та маршрутом, проте вони їх одразу ж скорегували, запропонувавши зайти в джунглі ще глибше, ніж ми припускали, тому що там є храм, в якому кремують людей, і тигри туди постійно заходять, знаючи, що там є ... трупи. Тож у тих місцях і справді шанс побачити хижака був дуже великим. І ми погодилися. Той похід став справжнім випробуванням і пригодою як для нас, так і для наших нових товаришів.
F: Який етап подорожі для вас найбільш натхненний, творчий? А які моменти доводиться долати "через не хочу"?
К: Щоразу, коли, як зараз модно говорити, доводиться виходити із зони комфорту, стає важко. Наприклад, їхати в повній мотоекіпіровці (чоботи, куртка, штани, підшоломник, шолом, рукавички – все це майже не продувається) по Нікарагуа, де спека +40°C у тіні і відчуваєш себе немов на розжареній сковороді, а вітер обпікає, як режим конвекції в духовці.
Або їхати під дощем. Так, одного разу в Канаді, у гірській провінції Альберта, ми, дуже втомлені, повернулися з магазину до свого намету, а його перекинуло вітром і він увесь у воді. Крім того, спальні мішки промокли наскрізь, а на вулиці вечоріє, температура опускається до +5°C і треба терміново щось робити. Або маневрувати на дорогах, коли звернув не туди: наш мотоцикл завантажений на 100-150 кг і це, м’яко кажучи, дуже непросто. За деякий час дуже зморюєшся, і настає ТОЙ САМИЙ день слабкості, коли доводиться сильно долати себе. У кожній подорожі виходиш за рамки своїх попередніх можливостей, інакше втрачаєш прогрес супермена.
А найбільш творчий етап – це народження. Коли сидиш на дивані, роздивляючись карту (велика карта висить у нас на стіні) і тут – бах! – приходить ідея, і ми загораємося цією ідеєю, немов лампочки, і до її реалізації живемо, не звертаючи уваги на жодні перешкоди, тільки нею.
F: Скільки часу та сил займає прокладання нового маршруту? Що найцікавіше, а що найскладніше?
К: Останнім часом ми так зледащіли, що перестали планувати маршрут. Є пунктир, а товсту червону лінію ми наводимо вже по ходу п’єси. Наразі, у нашій теперішній подорожі на яхті Середземним морем, усі сили етапу «підготовка» були спрямовані суто на купівлю яхти та перевірку її технічного стану. На маршрут, насамперед, сильно впливають погодні умови, а також поради мандрівників, яких зустрічаємо на шляху. Тими самими критеріями керувалися, коли їздили на мотоциклі Північною та Центральною Америками. Раніше, коли поїздки були коротші за часом, ми докладніше готували маршрут. Тепер у подорожі проводимо по півроку, тому є час для творчості та «зиґзаґів». Насправді, нічого складного в плануванні немає, потрібно просто знати куди та як ти хочеш відправитися. Взяти карту, відкрити інтернет і почати творити.
А: Подорожі займають більшу частину нашого життя. І тому ми плануємо їх постійно, перш за все, під час самої подорожі. З досвіду ми вже знаємо, що планувати все заздалегідь занадто ретельно, послідовно, крок за кроком, немає сенсу. Щось неодмінно піде не так, і весь план полетить шкереберть, до того ж, дуже ретельне планування позбавляє відчуття спонтанності та пригод.
«Ми подорожуємо не для того, щоб втекти від життя, а для того, щоб життя з нас не втекло».
F: Як ви вирішуєте, скільки та яких речей потрібно брати із собою?
К: Все залежить від типу подорожі: це мотоподорож чи піший похід у диких умовах, а також від того, яка пора року надворі. Одягу ми беремо дуже мало. Ми навчилися жити по кілька місяців поспіль із трьома трусами, трьома футболками й одними штанами. Недоторканним залишається тільки мій несесер із косметикою для волосся та обличчя. Тут я непохитна (посміхається). А взагалі, перевагу в багажі віддаємо речам, без яких просто не обійтися. Наприклад, намет і спальні мішки. Якщо ми плануємо довго перебувати в диких місцях, то в багажі з’являються каструлі, пальник, чашки, тарілки та інше начиння. Наприклад, у нашу мотоподорож по маршруту Одеса – Західна Європа – Великобританія – Канада – Мексика – Аляска – Панама (ми тричі перетнули Північно-Американський материк) по всій Північній Америці та Європі ми жили в наметі, а в Центральній Америці та у Мексиці – в недорогих готелях.
А: Я викладаю перед собою речі, які збираюся взяти в подорож, включно з усім дріб’язком на зразок ліхтариків та ножів, і дивлюся, що може стати в пригоді конкретно в цій подорожі. Потім ще кілька разів гарненько обмірковую наскільки сильно нам все ж потрібне те, що я відклав, оскільки в кожній подорожі все одно є момент із перебором речей; докуповую необхідне — і багаж готовий.
F: Чи думаєте ви про свою безпеку, коли збираєтеся тільки удвох проїхати на мотоциклі по Південній Америці або пройти на яхті Середземне море?
К: От щодо питань безпеки ми гранично завбачливі й обережні. Завжди намагаємося оцінити ризики, передбачити можливі складнощі ще до початку подорожі. Насправді, небезпечних ситуацій виникає набагато менше, ніж може здатися вдома на дивані. Але повторюся: потрібно бути гранично акуратним, і наприклад, не пити спиртне в Мексиці з незнайомцями або залишити в стороні від маршруту місто Сан-Педро-Сулу в Гондурасі – одну зі світових наркостолиць: через Сан-Педро-Сула проходить транзит кокаїну до США, тут наркотики очищують і розфасовують. Ще донедавна містянам абсолютно офіційно дозволялося мати до п’яти одиниць зброї. Тепер ситуація зі зброєю наче краща, однак нас це не заспокоїло. І коли по недогляду навігатор все ж побудував маршрут через це місто, ми не стали випробовувати долю і проскочили його без зупинок навіть на пі-пі.
F: Чи буває так, що в подорожі ви сваритеся?
К: Буває, звісно. Але ми намагаємося не роздмухувати сварку – у подорожі це остання справа. Крім того, мені здається, що сварки зазвичай виникають через бажання довести "хто тут зараз головний", а я завжди віддаю головну і ведучу роль Андрію, оскільки у дорозі саме він несе за нас глобальну відповідальність. Бути по-справжньому головним, вести за собою, дуже складно, і я цього зовсім не прагну, я прагну в усьому допомагати чоловікові. Ватажок, навіть у такій маленькій зграї, як наша, може бути тільки один, інакше нічого доброго не вийде. Ось, наприклад, зараз на яхті бувають такі ситуації, коли потрібно буквально беззаперечно виконувати команди, наче на флоті.
«Мені здається, я зміг сформулювати для себе головне: подорожуючи, ми виходимо зі світом на зв’язок».
F: А як розподіляються ваші гендерні ролі? Умовно кажучи, хто більше готує, а хто, в основному, водить байк?
К: Байк я, на жаль, не воджу. А взагалі наші ролі розподіляються вельми традиційно, і в кожного є свій фронт роботи. Андрій відповідає за стан нашого транспорту, вирішує формальності з проходженням кордонів, бронює квитки та готелі. Готую завжди я, прибирання, як правило, теж на мені. Але в Андрія взагалі значно більше завдань, ніж у мене, значно. При цьому він часто допомагає мені з побутом. Наприклад, складає разом зі мною список покупок, хоча це моя турбота, і – що дуже важливо в похідних умовах – миє посуд! У нього є класне вміння для подорожей: він може вимити посуд супермалою кількістю води. Я так не вмію. Ми змагалися (сміється). І ще він не допускає, щоб я мила посуд у холодній воді, коли руки замерзають.На яхті все трохи змінилося. Мені стало складніше, на яхті я матрос. У матроса купа обов’язків: ми разом ставимо вітрила, разом швартуємо яхту, ще я вчуся управління та багато чого іншого. Хоча, знову ж таки, в Андрія й тут справ у мільйон разів більше.
F: Що спонукає вас знову та знову вирушати в дорогу? В чому для вас сенс постійних подорожей?
К: Жага пригод. У пригодах ми відчуваємо життя. Я люблю повторювати, що ми подорожуємо не для того, щоб втекти від життя, а для того, щоб життя з нас не втекло.
А: О! Це те питання, на яке можна відповідати із задоволенням і дуже довго. Я обожнюю ділитися відкриттями та емоціями, які з’являються в подорожах. Правда, коли розповідаєш, люди чують розповідь і уявляють кожен своє. А ще завжди залишається щось, що просто неможливо переказати. Напевно, відчути майже те ж саме, що відчув ти, може тільки той, хто пройшов схожий маршрут або дуже відкритий до того, що ти намагаєшся передати. Але мені здається, я зміг сформулювати для себе головне: подорожуючи, ми виходимо на зв’язок зі світом. Це відчуття схоже на те почуття з дитинства, коли йдеш у чужий двір або в зелені насадження, куди тобі ходити не дозволяли. І повертаєшся додому вже іншим, із почуттям зробленого відкриття, почуттям причетності до великого світу.
F: Ви сумуєте за домівкою?
К: У ті дні, коли доводиться долати себе, я сумую за домом. За диваном, кондиціонером або за магазином за смачною їжею, чи за улюбленим базаром поруч із будинком. Коли я йшла з високою температурою по одному з найкрасивіших маршрутів нашої планети, трейлу Калалау на Гавайському архіпелазі, і несла на собі важкий рюкзак із питною водою, на привалах я дуже сумувала за домом (посміхається). Але краса природи завжди сильніша, і тому ці сумування за налагодженим побутом ніколи не тривають довше одного дня.
А: Колись я сумував за домівкою. Але чим далі у наших подорожах я йду від будинку – не в кілометрах, а в досвіді – тим більше притупляється це почуття.
F: Яких благ цивілізації не вистачає вам найбільше?
К: Після піврічного життя на яхті, я назву кондиціонер. Хоча зараз, коли вночі вже стало прохолодніше, він мені не потрібен. Правдивіше буде назвати постійний доступ до інтернету. Андрій: Немає. Я всіма силами вчуся не залежати від благ цивілізації. Одразу після виїзду з дому мені, природно, бракує звичного комфорту, але в подорожі намагаюся швидко перелаштуватися.
F: Чи зустрічалося вам місце (місто, острів, село), побачивши яке ви сказали: «Так, ми б хотіли тут осісти надовго».
А: Після піврічного життя на яхті, я назву кондиціонер. Хоча зараз, коли вночі вже стало прохолодніше, він мені не потрібен. Правдивіше буде назвати постійний доступ до інтернету. Андрій: Немає. Я всіма силами вчуся не залежати від благ цивілізації. Одразу після виїзду з дому мені, природно, бракує звичного комфорту, але в подорожі намагаюся швидко перелаштуватися.
К: Я б хотіла пожити рік в Норвегії. Але не більше. От якби хтось запросив мене доглянути за будинком на узбережжі мальовничого фьорда взимку, я із задоволенням погодилася б. На грецькому острові Корфу я хотіла б зустріти старість. Люблю Каліфорнію, напевно, пожила б десь в районі Першої траси¹.
F: Найбільша радість і найбільше розчарування, які принесли подорожі?
К: Подорож завжди радість для нас. Я навіть коли йду пішки з дому в центр міста – близько 10 кілометрів – для мене це радість, тому що це мініподорож. Адже я йду парками, вулицями, провулками, і місто розкривається і відчувається зовсім по-іншому, ніж через вікна автомобіля.
Жодна подорож не принесла нам розчарувань. Ми намагаємося не порівнювати ціни, людей, звичаї. Адже прагнемо подивитися країну, ознайомитися з культурою, пейзажами, а не переконатися, що хтось живе погано чи краще, багатше чи красивіше. Або ще гірше – правильно чи неправильно.
F: FISH: А найбільший страх, який довелося пережити?
К: Я вже не пам’ятаю своїх страхів, пов’язаних із мотоподорожжю або пішими походами далеко від цивілізації, позаяк мій мозок підкидає свіжі фобії щодо яхтингу. Так що можу поділитися ними (посміхається). Я боюся, що Андрій випаде за борт. Тому що мої дії ще не відпрацьовані і я погано керую яхтою. У разі випадку "людина за бортом", коли яхта йде під мотором (без вітрил), я знаю порядок дій. Але це все одно дуже складно і стресово для мене. Якщо таке трапиться під вітрилами, я просто боюся не впоратися із ситуацією.
А: Мені не доводилося злякатися по-справжньому. Але моя уява постійно малює жахливі картини. Хоча в цьому є також і свої плюси – змушує планувати та оцінювати ризики, а отже, знизити або зовсім уникнути їх.
F: Всі знають афоризм: "Хочеш пізнати людину – здійсни з нею подорож". Що нового ви дізналися про себе та одне про одного?
К: Я дізналася про себе, що, як співає Аланіс Моріссет, I'm brave, but I'm chicken (сміється). Боюся, але завжди лізу на гору під час грози. У цій подорожі на яхті я відкрила для себе, що Андрій – офігенний моряк із великим досвідом і знаннями.
А: Мені поки важко відповісти на це питання. Не можу сказати, що я відкрив щось принципово нове в собі або в Крістіні.
«У кожній подорожі виходиш за рамки своїх попередніх можливостей, інакше втрачаєш прогрес супермена».
F: Чи дійсно далекі подорожі так змінюють людину зсередини, як про це говорять? Щоразу повертаючись додому, ви дивитеся на речі інакше, ніж до від’їзду?
А: Після повернення додому я відчуваю, як навколишнє середовище намагається забарвити мене у свої фарби. Мені стає некомфортно. І тоді я починаю терміново вигадувати нові мрії, плани та думати, як їх реалізувати.
К: У цьому відчутті ми збігаємося. Звісно, ми в чомусь змінюємося після кожної подорожі. Проте навколишнє середовище нас все одно підминає під себе й ламає. Ну ось, наприклад, я завжди приїжджаю додому з твердою впевненістю в тому, що всі люди однакові, з точки зору "ніщо людське їм не чуже". А коли ми вже довго вдома, то я починаю думати, що, мовляв, українці такі-сякі, що це тільки у на-а-а-а-с так... Але я ж точно знаю, що прибирати за своєю собакою не любить ніхто: ані українець, ані італієць, ані американець, ані китаєць. Розумієте, ніхто не хоче брати це в руки. І тільки через те, що штрафують, в інших країнах це роблять. Так зі звички формується культура. І от коли ми перестаємо дивитися на речі ширше, починаємо ділити людей на "нас та їх", нам це не подобається, і ми швиденько збираємо торбинку.
F: Є навички або установки мандрівника, які ви використовуєте "на березі", у повсякденному житті?
А: Уміння дивитися на життя з більшої висоти та у більшому масштабі. Я знаю, що за межами будинку є величезний світ, що він дуже різний. І це істотно впливає на моє повсякдення, на сприйняття всього, що відбувається навколо.
К: Я відповім більш приземлено. Я найчастіше використовую вдома набуті навички витривалості та виживання. Тепер мене складно налякати будь-якою негодою (снігопадами, аномальною спекою або зливами). Адже під боком ціле місто та квартира. Я не відчуваю дискомфорту, якщо раптом вимкнуть світло або в сильний снігопад потрібно пройти містом 20 кілометрів.
F: Вам не хочеться переплавити отриманий досвід у щось більше: створити клуб мандрівників, возити групи, вести інтернет-платформу?
К: Хочеться, але у нас не виходить, а залучати когось на допомогу ми не намагалися.
А: Щодо груп, то я точно маю сумніви. Я от собі уявляв: Нансен починає водити групи на Північ, не просто кілька друзів брати із собою, а робити на цьому бізнес. Але ж тоді вся сакральність пропадає. Подорож перетворюється в роботу, і доведеться розв'язувати проблеми на кшталт "хто обгидив сп’яну Вітькін рюкзак".
F До речі, про Нансена. У вас є кумири серед мандрівників?
К: Нас надихають всі, хто робив великі географічні відкриття. З полярників знову ж назву Нансена. Тур Хейєрдал – легендарний мандрівник і, як на мене, найкрасивіший (сміється)! Із сучасників захоплюємося Travely Family, сім’єю з дітьми, яка здійснює навколосвітню подорож на яхті.
F: Уявіть собі, що про вас колись знімуть художній фільм. Яку сцену та з якої подорожі кожному з вас хотілося б закарбувати в ньому навічно?
К: Якась тундра... Юкон і Аляска, жодних ознак цивілізації. Ми мчимо на байку. Або піший похід в Непалі – ми йдемо на тлі величних пейзажів.
F: Звісно, "краще гір можуть бути лиш гори, на яких ти іще не бував". А от у вас є вершина, підкоривши яку, ви візьмете паузу?
А: Поки що ми не бачимо причин для паузи. Наша мета – подорожі як стиль життя. Але вершиною, напевно, можна було б назвати якесь важкодоступне місце на планеті.
F: Як думаєте, ви колись зможете змінити формат і поїхати на «курорт-курорт», щоб валятися тиждень на пляжі?
К: Думаю, що так. Набратися сил. З великим задоволенням ляжемо на комфортний шезлонг і подумаємо, куди б податися знову.
F: Три поради близьким друзям, які вперше зібралися підкорити схожі маршрути.
К: Ой, наша порада завжди однакова. І, як правило, тільки одна: подорожуйте! Не відкладайте, не шукайте причин переносити подорож «до кращих часів». Ми хочемо вас втішити і засмутити водночас. У світі стільки неймовірно красивих місць, що життя не вистачить усе побачити. Тому хутчіш відчиняйте двері й виходьте гуляти!
