Авторка. Колекціонерка досвіду та щирих розмов. Працює з темами мистецтва, урбаністики та маркетингу.
На початку листопада в Києві представили результати міжнародного щорічного конкурсу World Press Photo. На виставці World Press Photo 2023, що відбулася у Національному музеї Тараса Шевченко, можна було побачити найкращі роботи з 23 країн, а також серію фотографій переможця — українського фотографа Євгена Малолєткі зі світлиною «Авіаобстріл пологового будинку в Маріуполі», яку він зробив в окупованому місті.
Роботи експозиції є своєрідною картою найважливіших подій 2022-го. Тут і документація війни в Україні, і кліматичні загрози в Італії та Німеччині, які загострюють питання виживання як людства, так і самої природи. Протести в Ірані, проблеми з наркотиками, теми самоідентичності, труднощі біженців та мігрантів.
Ми поспілкувалися з Катериною Радченко, яка цьогоріч стала головою Європейського журі конкурсу.
Катерина — фотографка, дослідниця фотографії (вивчає методи маніпуляції у фотографії, вернакулярні та архівні світлини). Засновниця та директорка фестивалю Odesa Photo Days. Співавторка книги про родинні архіви Images Tell Stories.
Коли я в кінці 2022 року отримала запрошення з пропозицією бути в журі цього конкурсу, то дещо здивувалася, бо не вважаю себе представником саме документальної фотографії. Та, оскільки маю чималий досвід суддівства, це не було чимось приголомшливим. Але коли дізналася, що мені пропонують бути головою Європейського журі, то відчула певну внутрішню напруженість. Це інший рівень відповідальності.
Все обдумавши, я врешті погодилась, та з однією умовою: в журі немає бути представників із Росії. Організатори задовольнили цю умову.
Перша частина була онлайн. Тобто кожен із журі самостійно дивиться роботи, потім ми зідзвонюємося й обговорюємо. Часом дискусії тривали по 5-6 годин, це було виснажливо.
Під час другого етапу ми зустрілись в Амстердамі, там в офісі переглядали фото з різних регіонів. Відбираємо роботи, якщо хоч хтось не погоджується — дискутуємо. Попри це, працювати з колегами було комфортно. Дискусії, хоч і були запеклими, та велися толерантно, обґрунтовано.
Це було цікаво, адже всі з різних країн, і власний досвід накладає свій відбиток на сприйняття фотографії та контексту.
На цьому етапі для відбору мала бути більшість голосів. А на фінальних етапах, коли визначалися переможці, голосування було приховане.
Світлина Євгена Малолєткі «Авіаобстріл пологового будинку в Маріуполі» майже одностайно вибрана іншими членами журі. Це вочевидь одна з найпотужніших серій, тож не було жодних заперечень чи дискусій.
Ця перемога значуща для України. Адже World Press Photo — найбільш відвідувана фотовиставка у світі, тож є додатковим способом поширення інформації про війну. Це особливо актуально тепер, коли новини про Україну в закордонних медіа витісняють інші інформаційні приводи. Тому кожна можливість зробити так, щоб Україна залишалася у фокусі уваги, — важлива.
World Press Photo – це той конкурс, який робить твою історію видимою. Оскільки експозиція мандрує світом, її бачать жителі Гонконгу, Барселони, М’янми… Тож навіть якщо там не знали історію з Маріуполя – вони побачать її завдяки цьому конкурсу.
З одного боку, коли усвідомлюєш масштаб усіх трагедій, не дуже віриш, що фотографія може на щось вплинути. З іншого — якщо зовсім втратити віру у важливість документальних фото, тоді навіщо цим займатися?
Як розповідав Євген, вони знімали, дуже ризикуючи. Це було необхідно, бо, крім них, там не було нікого, хто міг би про це так розповісти. Тож, коли вдалося відправити ці фотографії, і вони з’явилися в міжнародній пресі, це дозволило на короткий термін відкрити зелений коридор.
Якісь зміни можуть бути настільки маленькими, що їх годі й помітити. Однак крапля до краплі — і маємо океан. Тож кожна маленька подія теж важлива.
Раніше конкурс визначав переможців у категоріях «спорт», «природа» і таке інше. Та кілька років тому формат змінився. Сьогодні категорії такі: «Відкритий формат», «Довготривалий проєкт», «Історія» та «Одна фотографія». Очевидно, що якщо в регіоні відбувалися важливі політичні події, малоймовірно, щоб перемогла фотографія, наприклад, спортивних змагань. І коли поруч ідуть фотографії з Бучі, Ірпеня, смерті королеви, ігор у гольф — це складно.
Під час відбору було видно, що війна в Україні заділа економічні, соціальні, політичні ресурси всіх країн. Дивлячись на фотографії, розумієш, що відбираєш насамперед з історій, а вони так чи інакше мають соціополітичний характер. І хоча ми намагалися показати інші події у світі, зокрема й життя альпак, та все одно бачиш зв’язок всього з усім.
Це не одна війна, не одна проблема. Це тотальний біль і шалені масштаби катастрофи в світі. Бачиш, що відбувається в Палестині, Ізраїлі, Україні. Звідти «стрибаєш» в Латинську Америку, й бачиш, як там люди мають помирають чи мають проблеми зі здоров’ям, бо при вирощуванні квітів використовують отруйні хімікати.
Та на це не можна заплющувати очі. І якщо жити в своїй бульбашці — то легко втратити об’єктивне бачення реальності.
А можливість побачити історії з різних країн, зрозуміти, що ти не один у такій ситуації, що є чимало проблем, які між собою пов’язані — як глобально пов'язаний і весь світ — це дає можливість адекватно сприймати позицію своєї країни.
Одна з причин, чому я не виїхала, — це те, що, лише залишаючись тут, в Україні, я можу робити проєкти про Україну за кордоном. Тому що кожна моя виставка — це своєрідний стейтмент. В їх основі – події та настрої, які ми проживаємо тут і тепер. І я можу орієнтуватися на свої відчуття, оскільки є частиною цього процесу.
Так, у 2022 році я робила виставку, яка дозволила показати швидкий перехід від звичного життя до життя в умовах війни.
Минулої осені вже був інший акцент виставкових проєктів — на адаптацію в цих реаліях, на те, як життя продовжується.
Однією з останніх була виставка в Італії, завперш важлива для мене, аби дещо змінити сприйняття військових.
Тому що в Європі часто чую «показуйте все, крім військових». А ця виставка якраз демонструвала, що ті, хто сьогодні в армії, ще вчора мали звичайні, цивільні професії. Хтось був учителем, хтось лікарем, хтось баристою…
Я відчуваю, що можу говорити про це, бо бачу ситуацію з української перспективи.
Щодо особливостей відбору робіт на виставки, то працюю не лише з відомими авторами, а й беру фотографії молодих людей, початківців. Тож на одній виставці можуть бути представлені й роботи Бориса Михайлова й, до прикладу, 19-річного фотографа (ки) з Одеси або Миколаєва.
Я часто люблю включати в експозицію вернакулярні фотографії, зокрема й ті, які створені на мобільний телефон, тими ж військовими. Так можна показати різні шляхи візуалізації історії: як через професійну, так і через аматорську зйомку.
Залежно від контексту, в якому ми виросли, маємо можливість читати візуальні коди в усьому, що нас оточує, в тому числі й на фотографіях.
В основі цього читання — досвід. Й залежно від того, як подати те чи інше зображення, можна зманіпулювати прочитанням.
Це особливо помітно на прикладі російської преси, коли використовуються ті самі зображення, але в різних контекстах.
Тому важливо зрозуміти, де створено фото, коли, яке в ньому кодування, який контекст.
У соціальних мережах це популярна історія: коли беруть фотографію невідомої людини за шахівницею й пишуть щось на кшталт «Про це ніхто не напише, а сьогодні цей український хлопець-сирота переміг на шаховому турнірі в Сіднеї». А якщо просто погуглити фото, то виявиться, що там немає ніякого відношення до українського хлопця, а це просто вкид в інформаційний простір для відвернення уваги від чогось важливого. І таких прикладів мільйон.
Я переконана, що не можна розглядати фотографію як об’єкт у вакуумі. Є контекст: коли її зробили, хто, на чиє замовлення. Склавши ці відповіді разом, ми наблизимося до об’єктивної картинки.
Так, це певна робота, але вона необхідна.
На жаль, фотографія часто сприймається як простий меседж: «що бачу, в те і вірю». Тоді як важливо проаналізувати зображення. Швидке сприйняття інформації без аналізу збільшує ризик потрапити під дію маніпуляції. Щоб цього уникнути, доцільно ставити запитання: «що тут зображено?», «для чого?», «який посил несе це фото?», «де воно розміщене?».
Інша ознака певної візуальної неграмотності — це сприйняття зображення лише як супровідного додатка до тексту. Це теж відкриває простір для маніпуляції, тому що, не сприймаючи фото самоцінно, людина реагує на текст, а фотографія зміщує контекст сприйняття. Це проблема, і ми поки не робимо кроків для її розв'язання.
Наприклад, у нашій країні досі немає музею фотографії. Немає жодної книги з історії української фотографії. Немає вишів, де можна фотографії навчатися. Ці факти безпосередньо пов’язані з низьким рівнем візуальної грамотності.
Адже до фотографії з радянських часів ставлення як до хобі, до того ж дуже контрольованого та цензурованого. Тобто фотографія не була елементом музейної колекції.
Так, відбулася візуальна революція в Харкові завдяки Борису Михайлову та іншим його колегам, і вона мала значний вплив, та йдеться про не дуже велику спільноту фотографів.
У контексті всіх українців – це дуже мало. Й нас не навчають візуальної грамотності, як читати, розуміти, створювати фотографії. Чимало людей досі переконані, що фото має бути красивим, і красиво — це зображення квіточки. Але це вже давно не так. Тут величезний пласт роботи.
Як на мене, тут і зараз — ідеальний час для документування подій. Цим і займається більшість авторів.
Та водночас я спостерігаю певні складнощі з пошуками тем: багато фотографів фіксують очевидне, тоді як у нас безліч важливих нерозкритих фотографічних тем, про які ніхто не говорить.
До прикладу, спершу був бум на зображення мішків із піском, блокпостів, загорнутих статуй у різних містах України. Потім у центрі уваги камер опинилися жінки, біженці. Це важливо, але можна йти і глибше.
Зокрема, в тему адаптації військових після поранення чи травми. Про це необхідно говорити. У тому числі й про необхідність робити простір довкола більш інклюзивним.
Чи, наприклад, створити серію фотографій роботи будь-якої інфраструктури. Як це працює, які процеси відбуваються всередині. Звісно, не йдеться про те, щоб секрети вивідати і розкрити — просто задокументувати, а показати, можливо, через рік або й пізніше. Навіть якщо не глобальний проєкт, то короткі історії, замальовки, інтерв’ю з однією людиною.
