5 книжок про
людяність і доброту

Якою складною не була б ситуація, в житті людини завжди знайдеться те, що зможе підтримати і дати надію. Часто цю роль виконують книги. Вони найкраще допомагають відновити душевний спокій, створити хай тимчасовий, але такий бажаний затишок.

У часи війни особливо гостро відчувається потреба в людяності та доброті. Запропоновані твори допоможуть читачам по-новому подивитися на різні життєві ситуації. Адже навіть після найтемнішої ночі настає світанок, пам'ятаєте?

Хто може бути більш людяним, ніж лікар, який щодня рятує життя? Такий, зокрема, Генрі Марш – один із найвідоміших нейрохірургів Великої Британії, який більше 20-ти років відвідував Україну та допомагав нашим лікарям і пацієнтам. Він провів десятки успішних операцій на мозку, а за свою роботу нагороджений Орденом Британської імперії.

«Історії про життя, смерть і нейрохірургію» – це мемуари, написані на основі багаторічного досвіду, своєрідна поезія хірургії. У передмові Марш зазначає, що ця книжка розповідає про те, як він намагався, «часом безуспішно, знайти золоту середину між потребою відсторонитись та проявом співчуття до хворого – здатністю, без якої хірургічна кар’єра неможлива». Автор розповідає про особливості роботи нейрохірурга, про відповідальність за людські життя.

Генрі Марш переконаний, що лікарі – такі ж люди, як і всі інші, хоча пацієнти часто обожнюють їх або, навпаки, – зляться на них, коли щось йде не за планом. Лікар-письменник висвітлює різні випадки з власної практики: детально описує операції, співпрацю з інтернами, свої відчуття в розмаїтих життєвих і виробничих ситуаціях, а також пригадує… бюрократію, яка заважає у лікарській практиці.

У центрі історій Марша – людина, її болі та радості, а ще надія, яку лікар  дає пацієнтові та його сімʼї. «Найкращий результат роботи хірурга – це коли хворі повністю одужують і забувають про нього цілком», – міркує автор книжки. Це впливає і на самопочуття лікаря, допомагає  віднайти  душевний спокій.

У 1975 році французький письменник Ромен Ґарі здобув другу Ґонкурівську премію (хоча нею нагороджують тільки раз!) за роман «Життя попереду», який підписав псевдонімом Еміль Ажар. Трагічна й водночас комічна історія про материнську любов і людяність, яка перемагає навіть у найтемніші часи.

Мохаммед, або, як його називали, Момо – маленький арабський хлопчик, який проживає у будинку польської єврейки Мадам Рози разом з іншими дітьми, що їх покинули матері-повії. Спершу жінка дбає про Момо тільки тому, що отримує за нього допомогу від держави. Але щодалі, то сильніше Мадам Роза любить малого й турбується про нього. Дитина також із часом прив’язується до своєї благодійниці, особливо коли та починає слабнути і старіти.

Ця душевна історія про взаємини сироти, який ніколи не знав своїх батьків, і колишньої повії, що пережила Аушвіц, – справжній зразок людяності й доброти. Таке буває між тими, хто «не має нікого іншого в світі» й понад усе бояться втратити один одного. Тонко й влучно в романі автор руйнує умовності та стереотипи, щоб звільнити місце в серцях читачів для толерантності, любові й співчуття.

Попри загалом похмуру й моторошну атмосферу, американському письменнику, «королю жахів» Стівену Кінгу все ж вдається показувати в своїх творах добро, притаманне кожному з нас. Одним із найяскравіших романів у цьому сенсі є «Зелена миля». Твір побачив світ у 1996-му й того ж року отримав премію Брема Стокера «за видатні досягнення в жанрі хоррору». За три роки роман був екранізований (у головній ролі – Том Генкс) і увійшов до списку 250 найкращих фільмів за версією IMDb.

У книжці оповідь ведеться від імені колишнього наглядача в’язниці «Холодна гора» Пола Еджкомба. Як зізнається герой, його робота полягала в тому, щоб «підтримувати душевний спокій ув’язнених, особливо, коли для них все йде до кінця». Тож саме розмови із засудженими і були  найважливішим завданням перед тим, як вони підуть Зеленою милею (шлях, що веде до страти).

Перебуваючи у будинку для літніх людей, Пол пригадує події своєї молодості, які не дають йому спокою навіть через півстоліття. У 1932 році до блоку Е, в якому перебували засуджені до смертної кари злочинці, прибув Джон Коффі. Чоловіка ув’язнили за зґвалтування і вбивство 9-річних сестер-близнючок Кори та Кеті Деттерик. Спостерігаючи за поведінкою в’язня, наглядач помічає, що цей незграбний і чудернацький велетень зовсім не скидається на жорстокого вбивцю. Його підозри підтверджуються, коли Джон у дивовижний спосіб рятує Пола та згодом маленьку мишку – Містера Джинґлза, що стала справжнім другом одному з ув’язнених.

Ці спостереження приводять героя до власного розслідування і… кількох необачних вчинків, що можуть вартувати кар’єри. Але що таке робота у порівнянні з життям людини? І чи зможе наглядач вберегти свого в’язня від страти?

Повість американського письменника Джона Стейнбека «Про мишей і людей» – це, мабуть, один із тих творів, у яких біль і страждання поєднуються з людяністю і надією. У книжці йдеться про двох чоловіків – Джорджа та Ленні, які мандрують країною та наймаються на тимчасові роботи в різних господарствах. Вони знайомі з дитинства і дуже прив’язані один до одного. Після смерті тітки Клари Джордж взяв на себе догляд за Ленні, вдвічі вищого й сильнішого фізично, але з певними психічними особливостями.

Та не лише обіцянка тітці тримає героїв разом. У них є спільна мета – придбати клаптик землі й завести худобу, щоб не залежати від інших. Ця маленька американська мрія допомагає долати труднощі й з надією дивитися у майбуття.

І все було б добре, якби не одна вада Ленні. Іноді він не контролює своєї сили і через це виникає чимало проблем. Спочатку – з мишами, яких той надто сильно гладить і ненавмисно вбиває. Далі – зі щенятами. Ну, а згодом… самі здогадайтесь.

«Про мишей і людей» Джона Стейнбека – це щира й сумна розповідь про людські слабкості, тяжку працю й невтілені мрії, а головне – про двох друзів, які мають сміливість приймати складні рішення, незважаючи на свої почуття.

Книжка Джона Стейнбека неодноразово ставилася на театральних сценах та екранізувалася. У 1937 році за цю повість автор отримав Пулітцерівську премію.

Події всесвітньо відомого роману «Англійський пацієнт» канадського письменника  Майкла Ондатже відбуваються неподалік Флоренції, де у великій віллі мешкають четверо героїв – колишній злодій Караваджо, сапер Кіп, медсестра Хана та її підопічний – обгорілий до непізнаваності чоловік. Кожен із персонажів – жертва війни. І саме в цьому будинку вони намагаються відновити внутрішній спокій, сховатися і призвичаїтись до мирного життя.

Невипадково між героями спалахують стосунки. Двадцятирічна Хана, втративши на війні коханого і ненароджену дитину, прив’язується до обгорілого пацієнта, хоча чудово розуміє, що той при смерті. Єдине, до чого лежить душа в останнього – це морфій, що допомагає полегшити постійний біль. Його товаришем по залежності є злодій Караваджо, який теж прагне прихильності Хани, хоча і знає, що для неї він застарий. А от саперу Кіпу вдається привернути увагу молодої жінки. Їхні почуття – це дивна суміш братерської ніжності й материнської опіки, знайома тим, хто пережив війну.

Отак вони й живуть у цій великій віллі, дивуючись новому дню і не плануючи нічого наперед. У кожного – своє тяжке минуле, про яке ми дізнаємось поступово з розповіді автора. І тільки доля важко травмованого пацієнта лишається цілковитою таємницею. Чи справді він англієць і де зазнав таких ушкоджень? А що, коли герой – шпигун?